Чтобы свадебный рушник «сработал», его надо правильно
вышить, а потом каждому стать на свой конец!
ПЕРВОЕ
правило, которое должна соблюдать девушка, решившая вышить себе рушник —
сделать это так, чтобы обе стороны рушника — лицевая и изнаночная — были
идентичны. Ведь лицевая сторона — для людей, а изнаночная — для Бога. На первой
— наши действия, а на второй — мысли, и они должны совпадать. Если же с
изнаночной стороны нитки перепутаны и торчат узлы, то и жизнь у такой пары
будет красивой только для людей.
Однак
все частіше сучасна молодь повертається до власне українських традицій, з
погордою відкидаючи запозичені з-за кордоном стандарти. А що негарного чи
неправильного в такому весіллі? Наречена у прикрашеній етнічними орнаментами
сукні, молодий — верхи на коні, та й на весілля запрошується не 40 гостей, а
всі 400, і гуляють не один день, а цілий тиждень. І все це дійство наповнене
піснями, глибоко символічними дійствами, де відображається народна мораль,
етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть.
Наприклад, весільний похід молодим, імітація викрадення нареченої, а діалог
старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси,
виплата штрафу за безчестя — своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на
основі купівлі-продажу.
Одне
з найбільших осінніх свят в українському календарі була Покрова (14 жовтня).
Легенда оповідає так про походження цього свята: У 903 році військо сарацинів
напало на Візантію і дуже швидко оточило Константинополь. Місто опинилось в
скрутному становищі. Під час одного із богослужінь у Влахерській церкві люди
молили Богородицю про заступничество, і тоді Вона явилась і, знявши свій
покров, покрила ним усіх тих, хто молився, а разом з ними і все місто. Дуже
швидко військо сарацинів було розгромлене. На честь цієї події православна
церква святкує день Покрови.
Рушники — це відбиття
культурної пам'яті народу, в їх узорах збереглися прадавні магічні знаки,
образи "дерева життя", "берегині", символіка червоного
кольору, які знайшли подальше своєрідне переосмислення і оновлення.
На Україні рушникам завжди надавалось важливе образно-символічне значення. Вони
— обов'язковий атрибут весільної обрядовості, предмет народного побуту, неодмінна
окраса селянського житла.
Весілля
є одним з найбільш яскравих родинних свят, що поєднувало покоління і родини. Весілля
в середовищі українців являло собою справжню урочисту драму, що супроводжувалася
музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи характеру народного свята.
Цікаво відбувається в українців сватання.
Старости, заходячи в хату, де живе дівчина, "шукають" куницю, білицю
тощо. Відтак старости й запрошені гості біля столу бавляться, а коли вже
набавилися, встають з-за столу, хрестяться і вголос моляться, потім сідають на
хвилину і, уклонившись тим, що сиділи ліворуч і праворуч, встають знову всі
разом і, звертаючись до ґаздів, говорять: "Дай, Боже, здоров'є та ласку
Божу, абисте діждали і до найменшого старостів приймати, а померлим дай, Боже,
царство небесне, а вам продовжи, Господи, віка, вменчи гріха, амінь!"
В сучасній українській весільній обрядовості
зберігаються пережитки різних форм сімейного життя. Деякі із них ведуть початок
із часів полігамної сім'ї і матріархату. Уже в найдавніші часи предки українців
мали моногамну сім'ю і матріархальний устрій. Саме тоді сформувався також в
загальних рисах весільний обряд, увібравши в себе ряд пережитків, які обрядовою
дією заступали найдавніші реалії (викрадання чи "умикання" молодої,
ритуал продажу молодої та ін.).
Українськітрадиції - церізноманітнізвичаї, щонаділенібагатимвнутрішнімприхованимзмістом. Фольклор містить у собі величезний потенціал народу, відбиваючи його
менталітет і пріоритети. Протягом багатьох сторіч і століть формувалася
традиція, що відбивала у своєму змісті архетип як щось властиве тому або іншому
народові, яке робить його оригінальним з погляду історії культури. Звичаї - це
результат довгого шляху становлення й удосконалення ритуального дійства народу.
