AngelsDress



 Каталог статей
Главная » Статьи » Мои статьи

СВАДЕБНЫЙ РУШНИК

Чтобы свадебный рушник «сработал», его надо правильно вышить, а потом каждому стать на свой конец!

ПЕРВОЕ правило, которое должна соблюдать девушка, решившая вышить себе рушник — сделать это так, чтобы обе стороны рушника — лицевая и изнаночная — были идентичны. Ведь лицевая сторона — для людей, а изнаночная — для Бога. На первой — наши действия, а на второй — мысли, и они должны совпадать. Если же с изнаночной стороны нитки перепутаны и торчат узлы, то и жизнь у такой пары будет красивой только для людей.
Во-вторых, у вас должны быть чистые мысли и чистое тело: девушки постились перед тем, как начать вышивать свадебный рушник (из пальцев должна исходить позитивная энергия).
В-третьих, в доме должна быть тишина и покой.
В-четвертых, надо загодя приготовить нитки, иголки (их количество должно отвечать количеству цветов), ножницы, пяльцы, если надо. Говорят, иголки, купленные в понедельник — счастливые.
Свадебный рушник хорошо начинать в четверг, в день верховного божества, помолившись на рассвете (настроившись на нужный лад). Вышивать — при растущем солнце: чтобы зашитая в рушник энергия тоже росла. Ни в коем случае нельзя сидеть спиной к окну. Теми же иголками, которыми начали, вы должны и закончить вышивать рушник. Плохо, когда они теряются.
Традиционный мотив свадебного рушника — древо жизни, рода. Оно очень напоминает женщину, роженицу-Оранту: руки — верхние ветви возведены кверху, ноги —нижние ветви расставлены. Древо — это женщина, которая выйдя замуж, призвана привести новую жизнь в этот мир и продолжить род. Как правило, оно вырастает из какого-то горшка (символ плодородного чрева), часто — из гриба (фаллический символ). Это — первопредок: чем больше почтения к нему, тем счастливее род. А цветы на древе (вышивают, как правило, вверху) — это живые члены рода. Рядом с ними — птицы (духи, призванные охранять этот род).
К слову, вышивать нужно только тот рисунок, который пришелся по душе. В этом случае он попадает в резонанс с вашей энергией. Кому-то импонируют мелкие густые зубчики, а кому-то — мягкая широкая волна. Но лучше всего, если в семье сохранился рушник прабабушки, прожившей с прадедом долгую и счастливую жизнь. Его и нужно взять за образец.
Сегодня в селах вышивают два свадебных рушника (но очень редко). Один — для церкви и рагса, на него молодые встанут перед глазами всех гостей и «на камеру». Второй — для родительского благословения. Очень важно, чтобы этот второй девушка вышила сама.
Когда молодые стают на рушник — это кульминация свадебного обряда, длящегося целую неделю. На рушник становились на рассвете в воскресенье — в день Солнца(никак нельзя это делать в субботу — это день Сатурна, планеты смерти).
А получали благословение молодые от своих родителей. Они заводят их по простеленному полотну на покуть, к семейному столу. За ними в хату никто не входит — старшие дружки не пускают. В хате должна находиться Троица — отец (представляет Бога-творца), мать (Богородицу-Роженицу), а молодая пара — сын (они теперь две половинки единого целого). Мать простилает им рушник, а молодые становятся на него коленями (а не обутыми, как принято нынче). Очень важно каждому стать на свой конец: ему — на плюс, ей — на минус. Только так проходит адекватный обмен благодатной энергией. Как это определить? Тот конец, который девушка начинала вышивать первым, заряжен позитивно, тот, что вторым — имеет заряд минус. Это даже внешне проявляется в том, что сначала девушка вышивала с удовольствием, а потом повторяла этот же рисунок уже не с таким воодушевлением. Чтобы не забыть, где чей конец, девушка ставила на концах рушника метки (где звездочка другим цветом вышита, где использованы мотивы парных и непарных чисел: две или четыре звездочки вышивались на женском конце, три или пять — на мужском).
Когда молодые стали коленями на рушник, отец (а затем мать) благословляет их сложенными в единое целое двумя половинками хлеба, обернутыми другим рушником. 
И напоследок. Если вы становитесь на рушник в ЗАГСе или в церкви, следите, чтобы на ваш рушник ненароком никто не стал. Этот человек или может забрать часть вашего благословения, или же изменить созданную с помощью рушника программу вашей семейной жизни: он внесет туда свою чужую информацию.

 

Опис традиційного українського весілля


 

З давніх-давен одруження завжди було однією з важливих, урочистих і хвилюючих подій у людському житті. Спливили століття, падали імперії, на зміну одним народам приходили інші, виникали нові держави і суспільні устрої, але завжди жарким полум'ям палахкотів потяг молодих людей до єднання у міцну сім'ю.

Український весільний обряд умовно можна поділити на три основні етапи:

  • Готування до весілля (передвесільний етап);
  • Весілля (церемонії до шлюбу і після шлюбу, вирядження молодої до молодого);
  • Завершальний етап, коли вже шлюбний союз молодих відбувся.

Передвесільний етап включає в себе сватання, заручини, запрошення на весілля, коровай, гільце, вінкоплетини.

Сватання

Хлопець, що вирішив одружитись, запрошував двох поважних, статечних чоловіків у старости. вони брали з собою палиці (ознака повноважень і достойності), буханець хліба, дрібок солі і надвечір йшли до молодої. Коли підходили до хати, один із старостів стукав палицею або кулаком в двері, далі заходили в хату, клали хліб і сіль на стіл, вітались. Молодий залишався стояти біля дверей.

Батько молодої звертався до старостів з такими словами: "А що ви за люди і відкілля вас Бог приніс? Чи здалека чи зблизька? Може ви охотники які, а може вольні козаки?" Старости вівдповідали: "Ми люди німецькі, ідемо з землі турецької. Раз дома, у нашій землі, випала пороша. Я й кажу товаришу: що нам дивиться на погоду, ходім шукати звіриного сліду. От і пішли. Ходили, ходили і нічого не знайшли; аж - гульк! назустріч іде наш князь (молодого звичайно називають князем), підніма угору плечі і говорить нам такі речі: "Ей ви, хлопці добрі охотники! Будьте ласкаві, покажіть дружбу мені. Трапилась мені куниця, красная дівиця. Не їм, не п'ю і не сплю од того часу, та все думаю, як її достати? Поможіть мені її поймати." От ми й пішли по слідам, по всім городам, а все куниці не знайшли. От як у це село ввійшли, тут уп'ять випала пороша: ми вранці встали і таки на слід напали. Вірно, що звір наш та пішов у двір ваш, а з двору у хату та й сів у кімнату. Тут і мусимо його поймати. Тут застряла наша куниця. Оце ж нашому слову конець, а ви дайте ділу вінець: оддайте нашому князю куницю - вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи віддасте, чи нехай підросте?"

Крім традиційних розмов про мисливців і куницю серед старостів був поширений звичай розповідати про теличку, що заблудилась, або про парування гусочки з гусаком, або про те, що самі старости-подорожні збилися з дороги. Коли старости і батьки молодої доходили згоди, молода виносила рушники і хустку. Рушники подавала старостам, які перев'язували ними один одного через плече, хустку ж молода затикала молодому за пояс. Далі пригощались, танцювали. Молодий обов'язково залишався ночувати у молодої.

Коли батьки не були згодні віддавати свою дочку за цього парубка і дівчина також була такої думки, то вона виносила старостам на тарілці гарбуза; вони повертались присоромлені, бо одержання гарбуза сприймалось як образа молодого, що ж до старостів, то це означало, що вони не вміють висватати дівку.

Заручини

Заручини справляли гучніше (вони відбувались не у всіх місцевостях). Сходились подруги дівчини, вся родина. Тут молода знову виносила рушники та хустку, кланялась тричі і підносила старостам, які перев'язували ними один одного через плече і за те. що їх "пов'язали" давали викуп горілкою. Молодому дівчина сама пов'язувала хустку на правій руці або затикала за пояс. поширений був також звичай пришивати до шапки молодого квітку. Після цього молодих благословляли.

Якщо молоді жили в різних селах і батьки не знали стану господарства, відбувались оглядини, або обзорини. Траплялись випадки, що обидві сторони позичали в сусідів і видавали за своє мішки зі збіжжям, коні, вівці, корови тощо.

На заручинах домовлялись про посаг молодої, віно молодого, строк вінчання і весілля, а також закладалася грошова зарука для сторони, яка за тих чи інших причин захотіла б зламати угоду.

Запрошення на весілля

В четвер, п'ятницю або суботу, перед весіллям, молоді запрошували свою родину на весілля. Склад весільних гостей визначався сімейною радою батьків молодого і молодої окремо в кожній сім'ї.

Гостей на весілля молода ходила запрошувати з дружками, а молодий з боярами (дружбами).

В першу чергу запрошували хрещених батьків, потім рідних по матері та по батькові, а потім вже двоюрідних і навіть троюрідних. Батьки цих родичів запрошувались як почесні гості, а їх діти за дружок чи дружбів. За згодою батьків, молода та молодий запрошували до складу дружок і дружбів кількох своїх найкращих друзів.

Коровай

В п'ятницю починали бгати коровай – весільний хліб (символ достатку). Для цього запрошували поважних жінок, що жили в злагоді зі своїми чоловіками. Розведені і вдовиці до коровая не допускались. Число коровайниць мало бути непарним, найчастіше сім. Запрошені до коровая брали з собою борошно, яйця, горілку, йшли до дому молодого або молодої і віддавали все старшій коровайниці або матері.

Після благословення у супроводі пісень коровайниці замішували тісто. Коли тісто було готове, готувалась “підошва” - корж, на який коровайниці наліплювали зроблені з тіста шишки, фігури птахів, небесних світил. В найбільшу шишку втикали зліплені разом 2 або 5 свічок. Їх запалювали, кликали хлопця (“кучерявий”, “вірменин”), який саджав коровай до печі. Коли коровай був готовий, його виймали з печі і відносили в комору. Коровайниці повертались у хату, пригощались і розходились по домівках.

Гільце

В суботу зранку молода зі старшою дружкою обходила всіх своїх подруг запрошуючи вити гільце. Йдучи дорогою, дівчата співали пісень, а прийшовши до хати молодої, сідали круг столу і, пригостившись, починали у супроводі певних пісень вити гільце і вінки.

Гільце – неодмінна частина весілля, це верхівка вишні, груші, яблуні, черешні, сосни або ялини, яка заквітчується. В деяких місцевостях гільце являло собою штучно змайстрований шар з насадженими на нього лозинами, на які чіплялись квіти. Вити гільце – значить, будувати нове гніздо молодим. Зовні воно справді нагадує кубелечко. Це символ родинного щастя, краси, молодості.

Гільце в'ють також й у молодого. Роблять це бояри (дружби). Заквітчане деревце в неділю увечері несуть до дому молодої: і там розривають, ламають і кидають на ліжко (очевидно, символ єднання шлюбної пари).

Дівич-вечір

Дівич-вечір є ніби перехідною ланкою між підступами до весілля і самим весіллям .

Дівич-вечір влаштовувався звичайно в суботу ввечері. Тут подруги молодої співали журливих пісень, в яких оспівувалось прощання молодої з радощами незалежного дівочого життя, краса молодої, сум батьків, прощання з вінком як символом дівоцтва і тощо.

У дівич-вечері іноді брав участь молодий, який приносив подарунки своїй нареченій. Частіше ж молода через посланців (переважно дружок) передавала молодому сорочку, яку вона сама шила і яку він повинен був одягнути, йдучи до шлюбу. Сорочку звивали в трубку, пов'язували стрічками, затикали барвінком з причепленою білою хусткою, що мала означати лист до молодого. Іноді молодий мав викуповувати в дружок сорочку.

Весілля

В неділю і в домі молодої і в домі молодого починались готування до шлюбу.

Молодій розплітали косу (звичайно брат), мастили її медом, вплітали гроші, часник (як охоронець від різної напасті), одягали вінок і вельон. Коли з цим було покінчено, молода підводилася зі стільця, а дівчата намагалися сісти зразу ж після неї. За віруванням та, що сідала раніше, раніше й заміж вийде. Потім приходив молодий з боярами. Молоді обмінювались подарунками, одержували благословення батьків, далі брались за подану дружбою хустку, і останній виводив молодих на двір. Тут мати обсипала їх хмелем, і молоді йшли або їхали на возах до церкви брати шлюб.

Після шлюбу молоді повертались кожен до свого дому або йшли до хати молодої. Коли молоді наближались до хати, виходили батько й мати, зустрічали їх хлібом і сіллю, частували горілкою молодого, а він виливав її через плече. Далі дружба або мати обводила молодих кругом діжі, що стояла на подвір'ї. Молоді заходили в хату, сідали на посад – місце на покуті, застелене вивернутим догори вовною кожухом. Всі присутні пригощались, співали пісень до кожної страви (капусти, каші, юшки, галушок, м'яса, борщу, пиріжків). Подавались також драглі, гарячі ковбаски, локшина, сметана, кисіль тощо.

Між дружками, світилками, свашками й боярами відбувались переспіви.

Після обіду дружба виводив молодих із-за столу на подвір'я. Перший танець танцювали молоді, далі всі гості. Після танців молодий ішов додому, а в молодої весільні гості розважались далі.

В домі молодого після шлюбу теж влаштовувався обід і співались ті ж пісні, що і в молодої.

Надвечір збирався поїзд. Ті, що брали в ньому участь (старости, бояри, дружби, свахи, світилки, музики), називались поїзжанами. Повечерявши, поїзжани вирушали до молодої на возах або пішки. На дорозі, якою мали їхати поїзжани, хлопці з родини молодої розпалювали вогнище. Поїзжани мусили добре розігнати віз, щоб переїхати через нього. В домі молодої ворота були замкнені. Їх вартували хлопці з її роду. Після удаваної “запеклої” боротьби наступали мирні переговори, молодий пригощав хлопців горілкою і діставав право ввійти разом із своїм поїздом на подвір'я. Далі відбуались обрядові дії, зокрема продаж молодої її братом, який перераховував усі витрати, зроблені на молоду (стільки-то з'їла, стільки-то випила), а дружба щосили торгувався, потім кидав на тарілку дрібні гроші, і викуп був здійснений. Молодий підходив до молодої, підіймав покривало, яким вона була накрита, і цілував її.

Після викупу молодої молодий займав місце поруч неї. Відбувалось обдаровування родичів молодої: матері давались чоботи, батькові – шапка, братові – складний ніж, сестрам – хустки, стрічки. Наречена обдаровувала родину молодого рушниками. Староста викликав до столу кожного з родичів, урочисто вручав подарунок, а “писар” записував про одержання подарунка на стелі кочергою або ставив печатки рукою, вимащеною сажею.

Далі відбувалось покривання молодої. З неї знвмали вінок, заплітали дві коси, зв'язуючи їх кичкою, одягали очіпок або каптур, причому молода два рази скидала його з голови, а за третім лишала.

Дві старші жінки – свахи, тримаючись за кінці хустки, помахували нею над молодою, потім пов'зували її голову.

Під час покривання співали сумних пісень. Часто повторювались ті пісні, що співались на дівич-вечері. Молода знову плакала, прощаючись із своєю дівочою свободою. Покривання – один з найдраматичніших моментів весільного обряду. Далі ділили коровай.

У понеділок діяли уже тільки перезв'яни (придани) - одружені чоловіки й жінки, бо хлопці й дівчата не мали права брати участь у перезві.

 

 

Осінь, як кажуть, - пора весіль. Пишний український весільний обряд ще добре зберігається в пам’яті старших людей, однак усе менше чути на весіллях традиційних пісень, все частіше замість старшого боярина весіллям керує найманий за гроші. Утім із того часу, як наші далекі пращури перестали “умикаті собіє жон”, попри пропаганду “вільного кохання” й громадянських шлюбів, попри постійні звинувачення у “відсталості”, шлюб і весілля для більшості наших співгромадян залишаються бажаним ритуалом, а для декого й таїнством.

Недарма кажуть: “грати весілля”, адже шлюбний ритуал - це своєрідна народна драма з відповідними піснями, приспівками й примовками. Якщо сьогодні весілля справляють упродовж одного дня (як правило, вихідного), то ще зовсім недавно його гуляли цілий тиждень:

П’ятниця - починальниця,
Субота - коровайниця,
Неділя - вінчальниця,
В понеділок - їсти та пити,
У середу - похмелятися,
А в четвер після обіду
Та й додому поїду. 

Власне весіллю передували такі дійства, як вивідини й сватання. Щоб не “дістати гарбуза” (”потягти ковша”, “облизати макогона”), хтось із найближчої рідні хлопця нібито випадково заходив до батьків дівчини й намагався дізнатися про шанси їхнього претендента на її руку і серце. У ХХ столітті сватання найчастіше відбувалося вже за домовленістю молодих людей. 

Сватати дівчину молодий ішов зі сватами: батьком і близькими родичами - шанованими одруженими чоловіками. Взявши хліб і палиці, приходили вони до хати дівчини. За старшого старосту, як правило, вибирали гострого на язик і дотепного чоловіка, який умів артистично виголосити традиційну промову про мисливців, які побачили на снігу слід куниці-красної дівиці (центральні регіони України), або приходили торгувати теличку (Гуцульщина), або напитували собі “прачки та швачки” (Полтавщина). Дівчина, яку обов’язково запрошували до хати, мала при цьому сором’язливо стояти і колупати піч. На знак згоди вона розрізала принесений хліб зі словами: “Ріжу цю хлібину, а ви мене прийміть як свою дитину” (Харківщина) і подавала старостам рушника на хлібі. Приймаючи дар, старости кланялися і промовляли: “Спасибі й дівчині, що рано вставала, тонко пряла і хороші рушники придбала” (Полтавщина).

Після цього домовлялися про оглядини й заручини. На оглядинах батьки дівчини знайомилися ближче з майбутньою ріднею, її статками. На заручинах (що на Волині має назву “полюбини”, на Львівщині - “словини”, а в Центральних районах - “хустки” та “рушники”) відбувалося обрядове поєднання рук молодих на хлібі або зерні. Згідно з народними уявленнями, це дійство набирало юридичної сили і подекуди називалося “малим весіллям”. 

Від Карпат до Східного Поділля весілля розпочиналося з обряду збирання барвінку та виплітання вінків і весільного букетика (”квітки”) окремо для молодого і молодої. На Бойківщині першим барвінок зрізав хлопчик, тричі примовляв: “То на дівку, а то на хлопця” і на місці зрізаних квіток залишав хлібину. На Полтавщині віночок плели з пташиного пір’я і штучних квітів, на Буковині й Гуцульщині робили справжню корону, прикрашену гарусом, бісером, дрібними монетами.

Неодмінним атрибутом весілля є коровай - обрядовий хліб, який випікали легкі на руку жінки, які щасливо живуть у першому шлюбі. В залежності від краю, коровай “бгали” і у молодого, і у молодої або тільки у молодого (Лемківщина) чи тільки у молодої (Слобожанщина). Коровай - це найчастіше висока пшенична паляниця, оздоблена виліпленими з тіста квіточками, колосками, пташками, зірочками й місяцем, що символізували міцність майбутнього подружнього життя, щастя, добробут і злагоду. Весь коровайний обряд супроводжувався піснями: 

Піч наша регоче,
Короваю хоче,
А припічок посміхається,
Короваю дожидається. 

Після того як коровай поставили у піч випікатися, коровайниці мили руки в ночвах, вмивали цією водою батьків і весь збір у хаті, а воду виливали під плодове дерево або на току, де кропили снопи й танцювали - “обтрушували борошно”. Якщо коровай виходив вдалим, молодим пророкували щасливе подружнє життя, якщо тріснутий - нещасливий шлюб, а загнічений - круту вдачу одного з молодих. 

Запрошувати на весілля гостей ходили окремо наречений зі старшим боярином і наречена з старшою дружкою. Зайшовши в хату, вони вручали господарям спеціально випечений фігурний хлібчик (”шишку”), кланялися і промовляли: “Просили батько, просили мати і я прошу: приходьте до нас на весілля!”. Після запросин наречена поверталася з дружками до хати, де починався дівич-вечір і відбувалося вбирання весільного деревця (”гільця”, “вільця”, “хвойки”, “деревка”) стрічками, калиною, кольоровими стьожками, паперовими квітами. Як своєрідний аналог світового дерева, воно буде протягом усього весілля стояти перед молодими, символізуючи сакральність всього весільного дійства. Молоду вбирали у весільний одяг і розплітали їй косу. На Львівщині молоду садовили на діжку для випiкання, і це робив брат. На інших українських етнічних територіях надягала молодій вінка мати: 

Ой знати, Марусю, знати,
Що рідненькая мати
Русу косу чесала,
Віночка закладала. 

Розплітання коси символізувало зміну статусу дівчини, але водночас робило її дуже вразливою і небезпечною для оточуючих: адже вона була вже не дівчиною, але ще й не жінкою. Тобто, перебувала “на межі”. До молодої не годилося навіть торкатися голою рукою - за стіл її заводили за хустину, й рідня пильно слідкувала, щоб ніхто не зурочив молодих.

У залежності від регіону є безліч варіантів проведення дівич-вечора. Так, на Слобожанщині молода ховалася у сусідів, а молодий мусив її шукати й давати викуп за неї брату, який його не пускав до молодої, примовляючи: “Я горобців драв, да сестру годував, а вам дурно оддам? Не оддам!”. На Уманщині перед молодим закривали ворота, натякаючи на викуп. Наречений з боярами й сватом приносив молодій подарунки (чоботи, намітку чи хустку), а від неї отримував сорочку й хустку: 

Ідемо до дівки,
Як місяць до зірки,
Несем чоботи
Шевської роботи. 

Традиційний сценарій українського весілля обов’язково передбачав церковний обряд вінчання. Залежно від місцевої традиції, молодий і молода йшли до церкви окремо, або ж наречений приїздив по наречену. Подекуди з церкви молодий їхав до батьківської оселі, щоб потім з весільним почтом урочисто приїхати по молоду.

У поїзді молодого, як правило, кількість гостей повинна бути непарна - парою мала стати молода. Друзі молодого - бояри (старости) були перев’язані рушниками, свахи несли хліб, калач, шишки і зав’язані в хустину подарунки для молодої та її рідні. Світилки (молоді дівчата з боку молодого) тримали в руках “меч”, “шаблю” або гільце. Мати молодого благословляла сина в дорогу до молодої: обсипала його житом, дрібними монетами і цукерками. На Чернігівщині мати вдягала вивернутого догори вовною кожуха, обсипала молодого вівсом, а дружко обводив його навколо хлібної діжки.

Теща зустрічала майбутнього зятя з хлібиною, обсипала його зерном і кропила водою. Того вечора молодих заводили за стіл - “на посад”, де на покуті їм було постелено кожуха догори вовною (символ багатства), під який підсипали жито і клали гроші. Місце біля молодої наречений викуповував, як правило, у молодшого брата своєї майбутньої дружини. Тещі він дарував чоботи, сестрам - хустки, дружкам - кольорові стрічки. Молода обдаровувала рідню молодого. Частування короваєм сприймалося як громадське схвалення шлюбу. Спочатку частку коровая підносили батькам, потім молодим, а далі - всім гостям. “Підошву” коровая віддавали “запорожцям”, тобто тим, хто не був запрошений на весілля, а спостерігали за весільними урочистостями за порогом хати або біля вікон.

Після цього свахи приступали до “покривання” молодої: з неї знімали вінок і пов’язували жіночу хустку (колись одягали очіпок й намітку). Це символічне приєднання молодої до жіночого гурту знаменувало її остаточне прощання з дівуванням. Хор нагнітав емоції, співаючи жалісних пісень. Після “покривання” неодружена молодь покидала весілля, а молоду виряджали до нової родини. Це - найбільш драматичний момент весілля, коли молода прощається зі своєю ріднею, матір’ю, хатою. На воза виносили посаг молодої, скриню, подушки… Весільний поїзд рушав до господи молодого, де їх зустрічала свекруха з іконами й хлібом. 

У нову хату молоду переводили через вогонь або ступала вона на долівку нового дому по білому полотну, простеленому від порога до столу. Як правило, невістка приїжджала до свекрушиного обійстя з чорною куркою у руках, яку вона кидала під піч, щоб стати рівноправною господинею у новій хаті. Після привітання й частування молодих відводили на шлюбну постіль у комору, а весілля вирувало аж до пізньої ночі, співаючи “сороміцьких” пісень. Коли молода засвідчувала свою цноту, вивішували червоний “прапор” (на Західному Поліссі і в Карпатах цього звичаю не було). За народними уявленнями, цнотлива молода після першої шлюбної ночі наділялася здатністю приносити багатство й примножати добробут: “Кропить невістка, кропить! Де капля роси впаде, там пара волів стане”.

Другого дня весілля в хаті молодого справляли лише одружені чоловіки й жінки, молодь не допускали. На Київщині й східному Поділлі, за звичаєм, носили молодій снідання, а в Карпатах молоді ходили на “митвини” - вмиватися до гірського потічку. На Київщині й Черкащині на другий день “били кашу” - розбивали новий горщик із ритуальною кашею, пригощали всіх присутніх і насипали молодій до фартуха (образно бажали плодючості), а вона розсівала кашу по двору, городу й саду, щоб все гарно родило й примножалося. Гості рядилися циганами й ходили селом з піснями й витівками, збирали харчі (в основному курей) на обід, “перезву”. Якщо в родині одружували або віддавали заміж останню дитину, то батьків катали селом у возику, гойдали в рядні або купали в річці.


Источник: http://angelsdress.at.ua/
Категория: Мои статьи | Добавил: Artem (20.03.2009)
Просмотров: 4236 | Комментарии: 2 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Четверг
04.03.2021
21:00
Категории каталога
Мои статьи [8]
Форма входа
Приветствую Вас Гость!
Наш опрос
Что бы Вы хотели изменить в нашем сайте
Всего ответов: 125
Друзья сайта

Copyright MyCorp © 2021